Черняхівська РДА

...Нема в світі вищих братських могил,
ніж ті, що заповнені останками
безвинних жертв голодомору в Україні.
Імена їх, Ти, Господи, знаєш...
Юрій Семенко.

Голод 1932-33 рр. в Україні – історичний факт, підтвердженням якого є численні архівні матеріали. Вони – опубліковані і ті, що зберігаються в архівах України, Росії та деяких європейських країн – мають незаперечні докази штучного походження голоду в Україні. Основними причинами голодомору були: суцільна колективізація селянських господарств, антилюдяна і фіскальна політика пограбування чи розкуркулювання українських селян, тотальні хлібозаготівлі за принципом продрозкладки із використанням репресивних засобів, свідоме та тривале позбавлення селян продовольчих засобів до існування, масові репресії проти дорослого чоловічого населення українського села.

Запланована і здійснена комуністичним тоталітарним режимом суцільна колективізація зруйнувала і фактично знищила 4,6 млн. селянських господарств в Україні, завдала катастрофічної шкоди сільському господарству республіки, безоплатно і назавжди відняла насильницьким способом 36 млн. десятин селянських земель, усуспільнила в колгоспах робочу і продуктивну худобу, що знаходилась раніше в одноосібному користуванні селян, поголів’я якої скоротилося в 2 рази, а в подвірному користування колгоспників у 7-8 разів. Величезна кількість худоби загинула в зимові місяці в непристосованих для неї колгоспних хлівах, через відсутність кормів. Тільки взимку 1933 року падіж худоби складав від 42% до 75%.

Політика розкуркулення мала антиукраїнський, винятково грабіжницький фіскальний характер. Її натхненником була ВКП(б) на чолі зі Сталіном. Саме він закликав на ХVI з’їзді партії в червні 1930 року “заарештувати та вислати десятки і сотні тисяч куркулів”. Розкуркулювання зазнали 200 тисяч селянських господарств України.

Хлібозаготівля була головною причиною масового голодомору в українських селах. Хліб вилучали у селян насильно, застосовуючи цілий набір карально-репресивних засобів конфіскації майна та житла, штраф у п’ятикратному розмірі у порівнянні до обсягу хлібозаготівель, арешт, вирок суду за статтею 57, 8 КК УРСР. “Хлібні штрафи” були смертним вироком для селян, бо їхнє виконання остаточно знищувало їхні продовольчі запаси, прирікаючи сотні тисяч людей на голодну смерть.

Обсяг вилученого державою хліба в першій половині 1932 року виявився недостатнім. Політбюро ЦК ВКП(б), незважаючи на масовий голод у селі, вирішило посилити режим хлібозаготівлі. Уряд УРСР одержав завдання з Москви – заготовити 434 млн. пудів хліба, потім його знизили до 356 млн. пудів, але й воно було нездійсненним... Для його виконання були створені “надзвичайні заготівельні комісії", наділені необмеженими правами і повноваженнями. В Україні таку комісію очолив Молотов. Вона приступила до “викачки” хліба 22 жовтня 1932 року. Колгоспам заборонили всяку торгівлю хлібом, а в області та райони були відряджені члени ЦК КП(б)У для контролю за хлібозаготівлями.

20 листопада 1932 року Раднарком УРСР прийняв постанову “Про заходи для посилення хлібозаготівель", пункти якого свідчать про навмисне створення умов, які призвели до тяжких наслідків і спричинили масову смертність сільського населення. Раднарком УРСР поставив на обов’язок місцевим органам влади:

1. Заборонити усяке використання натуральних фондів, створених у колгоспах, які незадовільно виконують план хлібозаготівель.

2. З оголошенням цієї постанови призупинити видачу яких-небудь натуральних авансів в усіх колгоспах, які незадовільно виконують плани хлібозаготівель.

3. Колгоспи, які незадовільно виконують плани хлібозаготівель і видали натуральні аванси хліба на трудодні в порядку громадського харчування, повинні негайно організувати повернення незаконно розданого хліба для того, щоб направити його на виконання плану хлібозаготівель.

4. Зобов’язати РВК негайно організувати вилучення в окремих колгоспників та одноосібників хліба, розкраденого у колгоспах і радгоспах під час збирання, обмолоту, перевезення хліба... При чому, вилучати хліб необхідно в першу чергу у всяких ледарів, хапуг, які не мають трудоднів, але мають запаси хліба.

Колгоспи, які не виконували план хлібозаготівлі, обкладали 15-кратним натуральним штрафом здачі м’яса. Наркомюст УРСР 25 листопада 1932 року, виконуючи цю постанову, наказав прокурорам усіх рівнів “забезпечити ефективні репресії в цих справах, для того, щоб вони могли дати перелом, і рішуче усунути усі елементи, які зривають план хлібозаготівель".

Для посилення темпів та збільшення обсягу хлібозаготівель РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили фіскальну і злочинну за своєю суттю постанову “Про занесення на “чорну дошку" сіл, які злісно саботують хлібозаготівлю" від 6 грудня 1932 року. До них застосовувати такі міри:

1.Негайно зупинити завезення товарів, цілком зупинити кооперативну і державну торгівлю на місці та вивезти із відповідних кооперативних та державних магазинів усі наявні товари.

2. Цілком заборонити колгоспну торгівлю як для колгоспників, так і для одноосібників.

3. Заборонити всяке кредитування, зробити термінове вилучення кредитів і всіх інших фінансових зобов’язань.

5. Перевірити та очистити колгоспи цих сіл, вилучаючи контрреволюційні елементи, організаторів зриву хлібозаготівель.

Постанову про так звані “чорні дошки" застосовували практично у всіх колгоспах України, наражаючи таким чином на голодну смерть сотні тисяч селян. У 1932 році загальний збір хліба в Україні становив 12,8 млн. тонн, що катастрофічно позначилося на всіх галузях сільського господарства республіки. У 1933 році зібрали 22,6 млн. тонн, а заготовили 4,8 млн. Після виконання колгоспами та одноосібниками плану заготівель, у них не залишилося зерна для посіву, для прогодування сімей та худоби.

Голод почався фактично пізньої осені 1931 року. У 1932-33 рр. голодомор охопив практично всі села Української РСР, в тому числі і 10 районів Молдавської АРСР, яка знаходилася у складі України. Терор голодом продовжувався на протязі 22-х місяців, а його катастрофічні наслідки продовжували даватися взнаки і в 1934 році, коли колгоспники помирали від тифу, кишкових отруєнь, - хвороб, викликаних тривалим виснаженням організму. Голод супроводжувався розладами людської психіки, що проявлялися в масових випадках канібалізму, трупоїдства, вживання у їжу людського м’яса та м’яса здохлих тварин, про що свідчать архівні документи, у вірогідності яких немає підстав сумніватися (Голод 1932-33 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К.,1990. 615 стор.), і селянські листи, звернені до ЦК ВКП(б) (Український історичний журнал. – 1989. - №7-11, 1990. - №1).

З метою збереження колгоспного хліба та виконання державних завдань ЦВК і РНК СРСР прийняли 7 серпня 1932 року постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперацій і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”, якою дозволила застосовувати вищу міру покарання – розстріл із конфіскацією майна або 10 років позбавлення волі із конфіскацією майна. Ця постанова породила масовий терор проти селян, яких засуджували до розстрілу за те, що вони рятувалися від голодної смерті, зриваючи на власних та колгоспних полях хлібні колоски. Наприклад, у період весняної посівної кампанії 1933 року в Донбасі засудженими виявилися 15166 чоловік.

Про причини страти говорять самі документи: “Справа Дробович Валентини – середнячки, засудженої на 5 років у далеких таборах за те, що її дитина нарізала на полі її родича до п’яти фунтів колосків ”; “Буряк Іван – середняк, зрізав одне кіло колосків, присуджений до 7 років позбавлення волі."

Ось ще один факт, який свідчить про безправ’я селян, про їхню приреченість на смерть: “ У Калинівському районі Вінницької області засуджений на 4 роки позбавлення волі в далеких таборах бідняк і одноосібник за те, що він на своєму полі скосив 5 метрів за 3-4 дні до початку косовиці”.

Застосування постанови від 7 серпня 1933 року мало масовий терористичний характер скрізь по Україні. Селян засуджували до страти без суду та слідства. От лише один приклад “судового розгляду” у тому ж Калинівському районі: “Член облсуду К. протягом одного дня заслухав у 3-х селах три справи, і по 2-х з них винесені вироки до розстрілу, в тому числі – одному, який знаходився в такому стані (опухлий), що на судовому засіданні він сидіти не міг, а лежав на лаві підсудних ”.

Про те, що серія голодоморів залишила на тілі України і на генотипі нашої нації свій чорний глибокий слід, сьогодні говорять і ті, хто бачив 20-30 роки минулого сторіччя своїми очима, і засвідчує сумна статистика.

Щосекунди в Україні в епоху голодомору 30-х років помирало 17 чоловік. Рівень смертності по деяких регіонах зріс у 8-9 разів, а приріст населення за цей період, загалом, становить мінус десять відсотків. Про це свідчать і ті матеріали, які вдалося віднайти в Житомирському обласному архіві.

Специфіка регіону, нові факти політичного адміністрування, фальсифікація фактів, ідеологічна маніпуляція громадською свідомістю, приховування реальної кількості жертв, цинічне ставлення московського керівництва, - ці та багато інших складових стають тими частинами великої мозаїки, з якої складається сьогодні у свідомості людей портрет минулої епохи. Сумними фарбами намальоване велике генеалогічне древо українського народу, і одна із найтемніших плям на його стовбурі – голодомори.

Не обминули лихі роки голодомору і наш, Черняхівський район. У фондах Черняхівського районного краєзнавчого музею є такі дані. У 1931 році в районі було організовано 86 колгоспів, які об’єднали 4055 індивідуальних сільських господарств, що становило лише 38,9 відсотка усіх господарств району. Звичайно, у наступному році їх кількість зросла, однак конкретних даних немає. Проте є дані, що з організацією колгоспів різко почала падати врожайність сільськогосподарських культур. Так, у 1930 році з кожного гектара зібрано жита по 13,8 центнера, пшениці – 11,9; картоплі – 98,3 центнера. Звичайно, це мізерні врожаї. Але наступного року вони стали нижчими. Так, жита одержали по 6,2 центнера, пшениці – 10,1; картоплі – 81,9 центнера з гектара.

Незважаючи на падіння врожайності, поставки зерна і картоплі державі з кожним роком збільшувалися. А при мізерних врожаях вони стали для селян непосильною ношею. До того ж кожному, хто виконав завдання (були й такі), тут же додавали нове. Мета цього – вимести все збіжжя у господаря. Від хати до хати ходили так звані “бригади активістів”, які забирали усе і вантажили на підводу. Господарю, його дітям залишалося голодними очима проводжати своє добро.

Усе це робилося згідно з відповідними наказами керівників центральних, республіканських, обласних та районних органів та безпосереднім керівництвом місцевої влади: голів сільрад та колгоспів, бригадирів, від яких напряму залежало життя чи голодна смерть того чи іншого односельця та його сім’ї.

Люди чинили масовий спротив такому свавіллю нової влади, непосильним поборам. У фонді партійного архіву Житомирської області ( ф.40, справа 333, аркуш 40) читаємо: « 4/5-32р. була організована в селі Новополі «волинка», в якій приймало участь 100-150 жінок. Прийшовши до Сільської Ради жінки і частина чоловіків які осторонь спостерігали але теж були з мішками під рукою почали вимагать повернення страхового фонду якій забраний у селян (бо ви його роздаєте другим селам, комунам а у нас немає чим сіяти і нима чого їсти). Силами районного активу та села вдалося успокоїти жінок яки розійшлися з окремими загрозами, що як ми ще прийдемо взавтра, у дійсності другого дня зібралися до 100 жінок, але їх теж удалося уговорити надавши допомогу посівним матеріалом окремими сім’ям червоноармійцям партизанам та бідноті після чого виступів в селі Новопіль не помічалося. Характерно що в цьому селі більше членів Сільської Ради стояло осторонь, не даючи ніякої допомоги в проведенні роз’яснювальної роботи серед жінок говорячи ( «а що ми зробимо люди голодні треба їм дати їсти і посівний матеріал». По іншим селам району ніяких виступів не помітно, помітно лише активна підготовка до волинки в селі Крученець, але в цьому селі на допомогу нашому уповноваженому вислано 3-и партійця для проведення…роботи…з боку партійного осередку райкома проводиться масова робота в організації од пору». І далі «…ДПУ дано завдання прийняти заходи щодо виявлення кулачества і ініціаторів організації бабських волинок… Секретар РПК Вербенко» (збережено мову оригіналу).

Самі уповноваженні на селах та їх сім’ї теж потерпали від голоду. На аркуші 31 ( ф.40 спр.333) – заява Дубенка Д.С. до РВК, у якій він просить звільнити від роботи по хлібозаготівлі по селу Ворову (нині – Очеретянка).

За статистичними даними в 1932 році в Черняхівському районі проживало 59 623 людини. Якщо порівняти цю кількість із 1930 роком то населення Черняхівщини за ці 2 роки зросло на 263 людини - 59360. А вже через 2 роки, у 1934 році статистика засвідчила іншу цифру: в районі стало на 17201 мешканець менше, всього 42422 людини.

За неповними даними тільки у селі Мала Горбаша померли голодною смертю 245 чоловік, а сім’ї Тимофія Шевчука та Кирила Петрука, кожна по 7 чоловік, вимерли повністю. І це не поодинокі випадки. Зокрема, в Мокренщині померло 116 чоловік, у тому числі повністю загинули сім’ї Дмитра Демка з 9 осіб та Павла Овдійчука – з 7. у Дівочках голодомор забрав 113 чоловік, Горбулеві - 68, Вільську – 69, Великій Горбаші – 46 чоловік. По Новопольській сільській раді згідно зі списками загинуло 94 людини, хоча за розповідями очевидців тільки у Новополі померло голодною смертю понад 600 чоловік. Із розповідей людей старшого покоління, в селах Троковичі та Некраші люди помирали щодня. Для звезення покійників на цвинтар у Троковичах було спеціально виділено дві пари коней. Не поодинокі були випадки, коли за покійником ніхто не йшов, не оплакував його жорстоку смерть, люди чекали своєї черги. Живі ніби соромилися за те, що вони ще живі, рятувалися хто як міг. Були навіть випадки людоїдства.

Однак у селах, де люди жили дружно, місцеві керівники не так ревно виконували накази зверху, голодомору як такого не було. Це ще раз підтверджує факт, що він був створений штучно. Зокрема, не було масового голоду у Забрідді, Високому Чеському та Окілку. Тут майже всі вижили. Більше того, ще й допомагали нужденним із інших сіл, які приходили сюди за рятунком. Окремі селяни з навколишніх сіл тут пережили лиху годину.

Голодомор – це наш біль, наш смуток. Однак сьогодні не завжди можна знайти на кладовищах сімейні та братські могили його жертв. А варто було б ці могили хоча б помітити хрестом, не говорячи вже про пам’ятники.

А тепер звернімося до спогадів тих, хто пережив це страхіття, хто залишився живим, не дивлячись ні на що. Це наші з вами земляки, наші предки. Моя прабабуся Тетяна розповідала, що ще довго після тих голодних років 1932-33, а потім ще й повоєнного 1947 року, на печі у кожній хатині висіла торбинка з насушеними сухарями – прозапас, хоча і хліб став дешевим та доступним. Страх перед голодом довго жив у душах українців.

Великих жертв зазнав Вільськ у роки голодомору. Точні дані встановити важко, проте очевидці згадують, що люди їли усе – кінське м’ясо, котів, собак, птахів, були випадки людоїдства. Всього у Вільську загинуло голодною смертю майже чотириста чоловік.

- ...Страшний, жахливий то був час. З голоду вимерла уся наша родина – батько Наум Королюк, мама Тетяна, сестри Антоніна та Ольга. Мене, малу, забрали до Лідії Григорівни Королюк, пасла їхню корову. Потім мене забрала моя хрещена мати... Пам’ятаю, як ходили і забирали у людей урожай. Штрикали скрізь, шукали. Нас залишили на голодну смерть, через те й померли усі, не знаю навіть де поховані. Та й що то було за поховання, коли мертвих привозили, скидали на кладовищі в яму і закопували абияк...

- У сім’ї нашій були тато, мама, два брати і я. Усі ми страждали від голоду, тіла наші опухли, гноїлися рани. Та змушені були усі працювати... Їли ми що бачили. Тато заховав на насіння відро ячменю, але прийшов виконавець, знайшов той ячмінь і, вдаривши тата, примусив його хворого, з опухлими ногами, занести останню надію на майбутній урожай і віддати державі. Один мій брат, Василь не витримав, помер, а ми якось вижили, хоча я й залишилася інвалідом на усе життя. І все через ті страшні роки.

А ось спогади Антона Онисимовича Ковальчука:

- Мої рідні рятувалися від голоду, як могли. Робили пампушки з лободи, кропиви, гнилої картоплі. Того року вродили жолуді, збирали їх, варили в баняку і товкли в ступі. З цього пекли хліб. Та від смерті порятувалися не усі. Померла мама Агата, померли усі мої рідні тітки зі своїми сім’ями.

Вимирали Стирти сім’ями... Так пригадує вчителька зі Стирт Марія Корнійчук. А ще вона розповідала, як одного разу до хати увійшли троє дядьків. Їх у селі називали “красною мітлою”. Вигребли з діжки жито і занесли на віз, забрали на печі цибулю-сіянку. Потім вивели корову з хліва. Пізніше наша корова не хотіла, чи не змогла ходити у ярмі, намуляла холку і загинула на фермі.

Дядьки поїхали, а в хаті стало сумно і страшно, ніби щойно винесли покійника. Звідкись повернувся дідусь і сказав: “Не журітесь: живі будемо – не помремо!” Він потім помер найпершим з нашої родини.

Після нового року село почало масово пухнути і помирати. Дядько мій якось пішов до Черняхова і там помер десь під лікарнею, ніхто не знає де він похований. Згодом померла і його дружина, залишивши трійко діток. За кілька днів померли і їхні старші діти – Андрійко та Оля, а найменшу – Надійку – ми з братом витягли з колиски і принесли додому. Та врятувати її не змогли, через чотири дні вона померла також. Ми з братом поховали її у саду під вишнею.

Це було не лише в нашій родині. Навесні люди стали падати, як мухи. Їх не встигали хоронити, та й не було кому. Трупи днями лежали на полях та дорогах, по них лазили блискучі мухи та жуки. Коли зазеленіла трава, з’явився гороб’ячий щавель, то усі, хто міг ще рухатися, повиходили “пастися ”. А як жита стали наливатися, то рвали колосочки, м’яли ту “кутю” і наїдалися так, що часто вжиті й помирали, так що й судити не було кого.

З настанням тепла поширилися епідемії, і вже не знали, від чого помирали: від голоду чи від хвороби. Коли ж зацвіла акація, то вже почалося справжнє свято. Виявляється, що цвіт не лише смачний, а ще й цілющий.

Та то все не страшно, найстрашніше було попереду. Селом пішли чутки, що у сусідніх селах люди їдять людей, а то й своїх дітей. Бабуся наша щовечора молилася: “Не приведи, Господи!” Проте Господь привів... Пам’ятаю, як одного ранку до нас зайшла сусідка і так якось жалібно заскиглила (люди тоді якось так плакали, без сліз, мабуть сльози висохли): “Ох, що ж це робиться!? Вже Надька Каздоля поїла своїх дітей!..” Виявилося, що хлопчик тої жінки пастушив у заможних людей десь у Головиному, прийшов у неділю до мами, а та його зв’язала, зарізала, зварила і з’їла. Про долю двох її дочок ніхто так і не дізнався, бо вже й ту Каздолю в селі більше не бачили. Казали, що вона збожеволіла, пішла у світ і десь згинула. А я думаю, що збожеволіла вона набагато раніше, збожеволіла від голоду, бо хіба ж могла нормальна людина зарізати і з’їсти своє дитинча? Це я розказую не для того, щоб когось настрашити, а для того, щоб наші нащадки пам’ятали і ніколи більше не допускали нічого подібного.

Тоді у Стиртах людей загинуло більше ніж у Велику Вітчизняну війну, а як додати “розкуркулених” та репресованих, то не стало десь дві третини мешканців села. Дотепер ніхто не знає, де їхні могили...

Мешканець Трокович С. Горкуша так розповідає про ті трагічні події:

- Значну частину зерна колгоспи села здали державі, на трудодні роздали мізер. А тут узимку та навесні 1933-го по селу не один раз пройшла “червона мітла ”. Село поділили на частини, і в кожній порядкувала своя мітла.

Забирали все, не лише зерно, а й квасолю та горох. Одного разу прийшла така бригада й до нашої оселі. Це були молоді, здорові хлопці з металевими, загостреними палицями. Почався обшук, шукали скрізь. У горшках знайшли кілька кілограмів квасолі і забрали, не зважаючи на прохання та сльози матері. Їм байдуже було, що у хаті шестеро дітей. Правда у дворі залишили корову. Вона й урятувала нас від голодної смерті. Ми якось вижили, а ось багато сусідів із нашої так званої сичівської вулиці зазнали лиха. Цілими сім’ями вимирали вони від голоду...

Сергій Тодотович Кіпчук – один серед старіших людей села Новополя. Йому вісімдесят шість років. Про голодомор він пам’ятав багато жахливого. Він добре пам’ятає той час, бо вже був дорослим, готувався до служби в армії. І це,можливо, врятувало його від лещат виснажливого буття, а то й смерті. Та їх, воїнів Червоної армії залучали допомагати властям вимітати рештки продовольства із селянських дворів. – Я, - говорить С.Т.Кіпчук, - не старався нишпорити по закутках, не вислужувався перед начальством. Зайду до хати, постою, побалакаю з господарями, - та й іду назад, мовляв, нічого не знайшов.

Страшна біда голодомору не оминула, як бачимо, Новополя. Важко сказати скільки загинуло тоді мешканців села. Очевидці-старожили по пам’яті нараховують 606 чоловік, що зазнали голодною смертю.

А ось переді мною спогади Варвари Іванівни Білогородської із Зорокова:

...Прийшов 1932 рік. Ми ховали сяке-таке збіжжя у вузлики за образами, закопували під собачою будою. Приходили із сільської ради і нишпорили скрізь. Що знаходили, забирали не залишаючи навіть на насіння. Навесні 1933-го сіяти було нічим. Висадили лише одну коробку картоплі. Літо видалося дощовим, а наші клітищенські землі і без того низькі – все вимокло.

Частина людей із села виїхала в Білорусію, Західну Україну – заробляти кусень хліба, аби порятувати сім’ї. Міняли на хліб одежину, хустину – різне шмаття, щоб хоч трохи протриматися з надією на наступний рік. Але голод косив людей. Двоє моїх діток померли, залишився один син Женя... Люди вимирали цілими сім’ями. В селі померло десь чоловік з 50. мертвих носили на кладовище в рядюжках, без трун, не було сили їх робити. Нас із сином врятував чоловік: їздив у Білорусію, заробляв дещо. Та в 1937 році чоловіка репресували за те, мовляв, що був вихідцем із куркулів. Дістав 10 років таборів у Сибіру. Так і не повернувся звідти.

Іван Григорович Майструк з Горбулева, не сторонній свідок голодомору 1933-го року. Йому було тоді 11 років. Вік не такий уже зрілий, щоб до кінця усвідомити, що воно діється навколо, чому люди не мають чого їсти. – Страшне тоді творилося у нашому селі, - розповідає І.Г.Майструк. – Я також ледве не помер. Опух увесь. Горе примушувало людей вишукувати їжу там, де здавалося її й бути не могло. Наприклад, мати випрошувала у односельців шматок телячої шкіри, смалила її, різала тонкими смужками і варила. Додавши туди трохи якогось бур’яну, мали смачну їжу...

Збереглися свідчення про голодні роки і жительки Гобулева Харитини Білобров. Хоча вона була й малою, та пам’ятає страхіття того голоду:

- Люди ходили знесилені, ледве переставляючи ноги. Як тіні. Шукали понад річкою коріння лілій, під дубами жолудів. Наша сім’я вижила, бо була корівка Лиска. Найбільше людей померло тоді в Горбулеві. Представники “червоної мітли ” відшукали в людей і забрали усе збіжжя. Один із них горланив: “У соколівців забирай усе!” Це була помста всенькому селу за протибільшовицькі дії отамана Соколовського на початку революції.

Пам’ятаю і таку історію. З хутора Науменка йшла до бабусі у Горбулів шестирічна дівчинка. Якісь дві жінки спіймали її і зарізали на їжу. Потім був суд і вони призналися...

Багато страшних сторінок із історії голодомору можуть повідати жителі самого Черняхова. Так жителька містечка К.Іщенко пригадує:

- ... Одного разу пішов батько на ринкову площу, щоб побачитися з людьми нашого містечка з надією, що, може, хтось позичить трохи зерна, аби протриматися поки вродить городина. Йому порадили ходити по єврейських сім’ях різати і рубати дрова. Старші сестри пішли у найми. Пішла і я до будинку, де жили міліцейські сім’ї, попросилася в найми. Мені давали поїсти і шматочок хліба, який я приносила додому і віддавала молодшим дітям...

Про страхіття голодомору свідчать і спомини мешканки Сліпчиць Тетяни Бежевець. Варто було запитати її про те, як жилося у 33-му, як очі її залили сльози, сльози горя, скорботи і великого болю. – У нас будо семеро діток у сім’ї. Рятувала корова. Їли все, що можна було їсти – бурякову гичку, щавель, лнянку, головки конюшини.

За рік майже зникла в Салах працьовита хліборобська сім’я Карпуків. Попробуємо оцінити тодішню ситуацію очима тринадцятилітнього Дмитрика, нині Дмитра Лукича Карпука:

- Сім’я наша велика була – вісім душ, а залишився я з сестрою. До того ж три дядька померли і більшість із їхніх сімей. Планували отой мор, що там казати. У нас конячка була, а “вимели” все, що її й годувати не було чим.

Худла на очах. Щоб не вмерла з голоду, вирішили дорізати. Все-таки протрималися б на конині трохи. Та це стало відомо у сільській раді. Приїхали, забрали усе м’ясо, облили гасом і недалеко від нас закопали в землю. То як це розцінити?..

А ось про що згадує мешканка Корчівки Єфросинія Дмитрівна Захарчук. Вона мала тоді вже 20 років, працювала у дитячих колгоспних яслах. У їхній сім’ї пощастило усім вижити, порятувала корова. Пам'ятає жіночка про те, що в 33-му багато землі лугувало, засіяти чи засадити її селяни не мали чим.

Страшні випадки згадує жителька Браженки Анастасія Василівна Волинчук:

- У багатодітній сім’ї померла дитина. За нею приїхала спеціально виділена для цього підвода. Господар дому сидів під піччю, теж опухлий від голоду, ледь дихав. Жінка і сказала чоловікам, які забирали мертву дитину:

- Забирайте і його. Бо хто ж за ним завтра приїде. Господар дому безвідмовно згодився на цю пропозицію, поїхав разом із мертвою донькою на кладовище. Правда дорогою попросив зупинитися, востаннє глянув на село, на захід сонця, ніби прощався з усім білим світом...

“...Тоді у 1933-му році, я якраз закінчив 4 класи Мокренщинської початкової школи. Був старшим сином у сім’ї і вже рік проживав сам у батьківському домі. Рідні виїхали на заробітки в Київську область, а мені, на скільки могли, допомагали дві материні сестри. Ще під весну моя самотність обернулася тим, що в хаті нічого було їсти. Я настільки схуд і ослаб, що почав пухнути. Глянувши одного дня на мене, знесиленого, одна із тіток забрала мене до себе додому. Там нашу сім’ю із 5 чоловік врятувала корова. Чашка молока на добу. І уже через тиждень пухлина зникла. Спасибі тітці Марині, яка врятувала мене від голодної смерті. (Зі спогадів жителя Мокренщини Г.Кондрацького).

І ще одна точка зору на тодішні події, спогад секретаря сільської ради зі Славова В. Якобчука:

- У 1933 році я, двадцятирічним хлопцем працював секретарем сільської ради у Славові. А отже був безпосереднім свідком того, що відбувалося тоді в селах, зокрема в нашому. В мої обов’язки входило вести книгу обліку ЗАГСу, тобто народження, шлюбу і смерті. Народження і шлюбів не пригадую, їх просто не було. Була лише голодна трагічна смерть. Голод прийшов у село уже в 1932 році, але люди ще сяк так перебивалися.

Остаточний голодомор наступив у 33-му і не було від нього порятунку. Незважаючи на те, що 1932-33 роки були неврожайними, зверху постійно надходили вказівки і доводилися завдання щодо заготівлі зерна державі. І не просто заготівлі, а вдвічі більшої від урожайних років. Виконати таке завдання жодному селянському господарству було, звичайно, не під силу.

Як бачимо, картини, що постають із вищевикладеного матеріалу є справді жахливими і майже неправдоподібними. Та це конкретні факти, конкретні люди, що не залишає сумніву у достовірності даних історичних подій.

Незаперечно, що наша історія ще вимагає свого дослідження. До останнього часу ми практично багато чого не знали, а історичні події часто перекручувалися в інтересах режиму, в якому ми жили. Тепер усе прояснюється, у тому числі причини та наслідки голодомору 1933 року. Причини, звичайно ж, зрозумілі, а щодо наслідків...

В наявній історичній літературі існують різні цифри жертв голодомору в Україні. Зіставлення даних перепису населення 1926 і 1937 років показує, що від голоду в Україні померло від 6 до 11 мільйонів чоловік. Голод лютував також і на Кубані, Північному Кавказі та в Казахстані, де мешкали багаточисельними групами етнічні українці. Смертність в Україні в три рази перевищувала народжуваність.

Міжнародна комісія з розслідування голоду в Україні, у якій брали участь відомі юристи світу, стверджує, що після того, як голодомором у 1932-33рр. Російська імперія зламала етнічний хребет української нації – селянство, Москва вирішила знищити інтелект України, і з 1933 року різко розширила масштаби репресування української інтелігенції. В 1932 році українців-вчених та професорів було 10063, в 1940 році залишилося тільки 5000. Під керівництвом Постишева КДБ у 1933 році тільки в Києві знищив 30 тисяч української інтелігенції.

Голод ретельно маскувався від світової громадськості. Не пропускали в Україну гуманітарної допомоги, зібраної діаспорою. Ціла армія штатних брехунів, уся державна машина працювала на дезорієнтацію світовою думкою – і їм це вдалося. Ставлення влади до голодуючих на всіх рівнях було, як до злочинців. Селяни не мали паспортів і не могли виїхати з України, але вони усі десь їхали і йшли, перли лавиною, підкидали на вокзалах дітей, трупами умощували вулиці міст, чим псували фасад “щасливої совєтської дійсності ”.

Після того удару Український Рід таки вижив, але виключно за рахунок своєї чисельності. Рятунку не було ні від кого, а свої голови виявилися зайвими, бо розумні були знесені, а дурні діяли на саморуйнацію. Ось що значить для народу вручити свою долю в чужі руки. Пішли в небуття цілі родини, вулиці, села. Над їхнім прахом – ні могил, ні хрестів, ніби їх і не було. Та нові покоління повинні знати правдиву свою історію, щоб не повторювати помилок своїх попередників, щоб правильно вибирати життєві орієнтири. А сьогодні ми схиляємо голови у скорботі і запалюємо свічку пам’яті:

За старим українським звичаєм
пом’янімо загиблих братів,
імена їх і долю згадаємо
в поминальних граматках віків.
Пом’янімо мільйоннії жертви,
які голодом винищив кат.
в тридцять третьому році що вмерли
і лишились лежать коло хат.
Їх багато, їх тьма, легіони, -
не списать їх в граматках усіх.
Хай в серцях поминальнії дзвони
збудять вічную пам’ять про них!

- В. Маняк. Голод: чому і як? Народна книга-меморіал. 33-ій: голод. – Київ, 1991.
- П.Кардаш. Злочин. – Мельбурн-Київ, 2003.
- П.Штепа. Московство. Дрогобич, “Відродження”, 1996.
- Черняхівська районна газета “Нове життя”:
o №8 (9042) від 30 січня 1993року;
o №14 (9048) від 17 лютого 1993 року;
o №15 (9049) від 20 лютого 1993 року;
o №18 (9052) від 3 березня 1993 року;
o №23 (9057) від 20 березня 1993 року;
o №25 (9059) від 27 березня 1993 року;
o №27 (9061) від 3 квітня 1993 року;
o №28 (9062) від 7 квітня 1993 року;
o №33 (9067) від 24 квітня 1993 року;
- Голод 1932-33 років на Україні: очима істориків, мовою документів.- Київ, 1990.
- Український історичний журнал. – 1990. - №1.
- Матеріали з фонду Черняхівського краєзнавчого музею.

Ніколайчук Параскева Яківна і Мазурець Олександр

Спогади Євменчук Марії Петрівни про голодомор 1933 року

Я, Євменчук Марія Петрівна, 1924 року народження в с. Мокренщина Черняхівського району Житомирської області. В 1932 році мені було вісім років, я пам`ятаю той страшний голодомор.

Мій батько, Гаврилюк Петро Афанасевич, мама – Гаврилюк Тетяна Яківна. Нас в батьків було четверо дітей: Ольга, Марія, Настя, Надя. Мій батько і я опухли з голоду, а старша сестра Ольга так була висохла з голоду, що на ній були одні кісточки обтягнуті шкірою. Восени в 1932 р. одного дня вечором прийшли до нас люди з рушницями. Став гавкать собака. Батько встиг забрати корову та втік до брата в с. Грушки Володар-Волинського району. Нас всіх з мамою закрили в хаті, підперли двері, щоб ми не вийшли з хати і забрали все, що в нас було, все зерно, а відходи зерна винесли на подвір`я, розсипали і перемішали з піском лопатами. Ми дивились у вікно, бо була місячна ніч і мовчали, аби вони нас не чіпали, а після зайшли в хату тай забрали всю одежу, повитягали з під нас постіль і залишили нас на голій соломі. Все забрали та й пішли. Батько по ночам приходив додому і приносив молоко до зими, а зимою привів корову додому, але за деякий час дізналося начальство, що корова вдома, прийшли і забрали. Люди їли котів, собак і були такі сім`ї, що поїли своїх дітей і все рівно самі померли. Померла з голоду наша бабушка, Ніколайчук Параскева Яківна і двоюрідний братик – Мазурець Олександр Васильович. Йому було чотири роки.

Двоюрідний брат мого батька, Гаврилюк Тофан Мартинович, сів на болоті, спустив ноги в воду, рвав зелену траву і їв, як скотина. Так на тому болоті і помер з голоду опухший.

Ми ходили на поле, була раніше посаджена картопля і перекопували землю і збирали гнилу картоплю і мама пекла пампушки з гнилої картоплі і давала нам потроху. І ми раділи цій їжі, рвали листя з липи і конячий щавель, парила мама кип`ятком, та й пекла такі коржі, гороб`ячий щавель рвали, варили такий борщ з одного щавлю, нап`єшся цієї похлебки, живіт, як бочка, а їсти хочеш до сльоз. На перший день Пасхи я і моя старша сестра Ольга рили канави, щоб стікала вода, щоб заробити якийсь кг. крупів.

Літом, коли вже достигав колос жита, пшениці, то ми рвали цей колос, сушили і це зерно товкли в ступі і пекли коржі. Нам мама дасть по коржику, а решту відкладає, щоб було на другий раз потрошку. А нам так хочеться іще їсти. Зробили такого здорового товкача і товкли цим товкачем , ледь піднімали його, бо так хотілося допомогти мамі.

Тоді люди лежали померлими де бачили, звозили хурами на кладовище, аби не лежали по селу.

Дякуючи Богові, так ми пережили цей страшний голод, Не дай Бог більше таке горе бачити і нашим дітям і онукам.

Воспоминания Камышевой (урожд. Николайчук) Александры Яковлевны

про ГОЛОДОМОР в селе Мокренщина Черняховского района

(Отрывок. Печатается по оригиналу без редактирования.)

… Начала 30-х годав начали заганять в колхоз бедных багатых раскулачивать Мама была религиозная сказала что в колхоз не пойдет кто не шел колхоз, забирали все помню подехал к сестре Ульяне она жила в селе забирать зерно погрузили на подводу мешки она вцепилась за мешки не давала ее побили и увезли забрали корову лошадь все что было оставили семью с малыми детьми без куска хлеба. К другой сестре приехали тоже забрали все поломали печку думали что замазали зерно выгребли картошку одна картошинка закатилась за ножку стола так достали палкой и забрали, у нас у мамы тоже самое все забрали и тут мы стали голодать зиму прожили кой как мама сварит суп и буряк на большой чогун лепешки пекли с льняной половы и так дожили до весны Весной как сошол снег, все пошли на поле копать гнилую картошку поле небольшое где была картошка а людей много и каждый старается прокопать побольше По несколько раз перекапывали одно и тоже поле хотя бы что нибудь найти. ету картошку мыли кой как толкли в ступе, и пекли лепешки делили по кусочку , но ето длилось недолго черви ее с’ели оставались одни лушпайки. Начал всходить бурьян копали корни ели появились на деревях листья рвали варили и ели кору обдирали тоже ели все что было все ели кошек собак не было все с’ели. Я пойду в Черняхов чтоб чтото найти помню ехала повозка с бочками отходов везли в подсобное хозяйство называлось ОРС там были свиньи, от бегу за повозкой а с бочек падают гнилые огурцы помидоры я насобираю, принесу домой мама сварит и мы все ето ели. К весне мы с сестрой Надей пошли на работу в ето хозяйство сестра возила навоз, а я на улице в больших бочках варила картошку свиньям крупную и я ее ела просто с лушпайкой была очень рада потом садили картошку от сестра пригребет в канаве ведро картошки а вечером пойдем заберем, но ето не долго длилось Закончили посадку, и мы были без работы. Ето было начало 33 года. Весной начали умирать люди сначала пухли потом высыхали и умирали семями ни далеко от нас где мы жили жил немец у его была кузница жил неплохо его выслали и на его усадьбе поселился военвед мы с сестрой пошли туда на работу нас взяли мы уже начали пухнуть ходить было очень тяжело но мы кой как ползали послали нас в поле сеяли овощи садили картошку потом пололи сапкой сапнем и с ней падаем нет сил. Давали нам на день 200 гр хлеба кукурузного он тяжелый маленький кусочек и 3 раза в день по тарелочке супа пшенный по воде плавали крупинки можно было посчитать. От пришла повар со столовой взять себе на кухню помогать я ей понравилась она позвала меня к себе, и говорит девочка как тебя зовут я ей сказала она мне говорит ты хочешь работать на кухне боже сколько было радости от я пошла она меня приучила как готовить и сама уходила гулять была гулящая а я все делала сама. Потом сестра работать не смогла. Была дома с двумя детьми мальчику Саше было 5 лет а Оле 3 года в доме ничего не было ели траву дети высохли в щепочки. Я своих 200 гр хлеба несу им а они сядут у окна ждут когда я принесу етот кусочек хлеба, так они не кусают а щипают по маленькой крошечки и сосут Муж сестры уехал в Россию чтоб заработать хлеба сестру выгнали с дома она перешла к нам мама ище была жива но уже не вставала. Муж сестры приехал с России привез немного хлеба. Мальчик Саша умер а мама была без сильная тоже умерла Я работала в столовой но за нами очень следили даже лушпайки с картошки не разрешали брать за ето сбивали до смерти кого ловят на поле где были их огороды страшно избивали. Моя дуюродная сестра чтото вырвала на огороде они ее поймали очень побили руки назад завернули и связали проволокой оставили на поле она каталась по полю до дома сестры сестра услышала стон вышла разкрутила ей руки она поползла дальше они пришли увидели что ее нет она каталась и было видно куда от пришли к сестре и говорят куда ты ее спрятала мы сейчас тебе ето сделаем она начала кричать и дети начали плакать так они оставили и ушли. Моя тетя жила у нас дома к ней пришел мальчик принес несколько картошин чтоб она сварила он накопал у них на поле приехали с военведа хотели его забрать а тетя его спрятала так они забрали ее привезли во двор хозяйства и так избили что она не могла подняться потом она пришла в себя и пришла домой, вся синяя, а через пару дней взяли и моего брата он совсем не ходил у него больные в ранах ноги он выползал на улицу поест травы и залезает обратно в дом. А у нас был сосед он ходил на их поле, копал картошку, а сказал на моего брата от его взяли, сильно побили до потери сознания бросили и ушли брат очнулся ночью и пополз в кусты и так остался живой а через пару дней его самого поймали привезли в хозяйство связали руки и подвесили за руки в погребе он висел сутки а потом выпустили от так кого ловили всех избивали. Одна женщина нарвала росады капусты они ее поймали посадили в кузницу а там труба она залезла в трубу они ее вытащили и сильно избили. И так все ето продолжалось в то лето 33 г. было сильно засуха дождей почти не было на поле посевы были очень плохие все горело. И так я работала в столовой до половины лета а потом меня послали к заведующему там я работала по дому кормила свиней заведующий был * а звать не помню но я там не долго работала ушла мне дали за все время 40 руб. Я пришла домой на поле спело жито очень плохое осенью мама посеяла очень мало. Я ходила в Черняхов в сельськое везде умирали люди целыми семями валялись где умирали по дороге на поле никто их не хоронил у нас был сосед умерло двое брат и сестра лежали пока не поотпадали головы их сбросили в копанку в Черняхове где были ларечки там уже никто торговал от туда залезали немощные и умирали. Потом я низнаю откуда брали муку давали 1 к муки кто ище мог тащить ети трупы на кладбище чуть прикапывали землей а мягкие части вырезали и ели у нас в селе жил так Яша они вообще были очень бедные ище до голодовки так у них все умерли остался он и мальчик он зарубал етого мальчика положил в корзинку у его спрашивают что там носиш он говорит сына зарубал от от варю по кусочку и ем, возле села жила моя тетя у ее было 2 сына 3 дочери 4 чел умерли а две дочки от одна которую связали в военведе а другая ище не большая так она с другой девочкой пошли в село и там жил один он крутился возле сельсовета у его был паросенок так ети девочки пошли забрали етого поросенка убили и с’ели.Хазяйка пошла и убила их обоих качалкой они лежали долго в буряне а потом тоже опухший дали ему скокото муки он взял их за ноги и затянул на кладбище ето я видела своими глазами как он падал и тянул по кочкам а волосы распущенные тянулись по сухим кочкам. Когда поспела рож создавали бригады с людей которые не работали скашивали преезжали молотили молотили и забирали а то что обложили сдать все равно заставляли отдать где хочеш там бери. Я пошла на поле насобирала колосков натерла в торбочку маленькую а муж сестры чуть больше и мы с ним пошли на мельницу в Коритище смолоть потому что жернова забрали и от нас догнали двое с нашего села которые в бригаде забирать все побили и завезли в милицию в Черняхов мужа сестры посадили в камеру, а меня оставили на коридоре, а утром повели в коммуну сгребать клевер день был очень жаркий очень хотелось кушать, и пить рядом с полем был сад загороженный колючей проволокой я подлезу под проволоку достану по яблочку и так мы работали до заката солнца. А потом повели в столовую дали по 200 гр. хлеба, и по поллитра молока. Мы сели кушать а конвоиры пошли на кухню от мне говорит муж сестры давай убежим на улице было уже темно и мы с ним бежали по полям падали по канавами так до дома 7 км. роса мокро пришли все мокрые а утром приехали с милиции забрать нас ясильно заболела а Захар сбежал спрятался на другой день приехали нас искать я спряталась в саду в канаве а над канавой росла смородина от я там лежала так они на лошадях несколько раз перепрыгивали через меня и я чудом осталась. Вечером я пошла к соседке ночевать со мной ище две девочки, я в фартушин в карман положила етих 40 р. что мне заплатили за целое лето и их у меня украли не знаю кто и я осталась ни с чем. На другой день муж старшей сестры отвез нас на вокзал мы 3 сестры и две соседки в тот день шол дождь по лужам падали голодные дети умирали и их никто не поднимал ето было очень страшно. И от ети две соседки купили мне билет и мы поехали до станции Сущево ето Псковской области. На станции нас высадили и мы не знали куда идти а на рельсах белый мороз ето было 20 сентября утро я боса по морозу ушла и тут подходит к нам старичок с большой бородой говорит вам куда ехать а мы знали совхоз Алтун там был муж сестры Вася мы поехали с ним доехали до его деревни ето было Кузьминьки сонце было на закате уже морозило он говорит поночуйте а завтра я вас отвезу ето от ст.Сущево до Алтуна 45 килом как приехали в Кузьминьки старичок говорит пока сварим ужин идите покопайте картошку мы копали до темна потом он пришел, позвал ужинать. Они были староверы постили дали нам посную картошку а как мы были рады.

щодо встановлення жертв Голодомору 1932-33 років

в Черняхівському районі Житомирської області

Назва населеного пункту	Кількість встановлених жертв	Складено списки	Ким здійснено дослідження (назва організації, ПІБ дослідника)	Коли здійснено дослідження (період)	Чи встановлено пам’ятник або пам’ятний знак (так, ні)
Андріївка	91	так	Андріївська сільська рада	2005-2007 рр.	ні
Бежів	8	ні	Бежівська сільська рада		ні
Браженка
Вільск	69	ні	Загальноосвітня школа	2005-2007 рр.	ні
Видибор	35	ні	Видиборська сільська рада, ЗОШ		ні
Високе	7	ні	ЗОШ		ні
Вишневе
Вишпіль
Ганнопіль
Велика Горбаша	46	так	Великогорбаська сільська рада	2000-2007 рр.	ні
Мала Горбаша	245	Частково (63)	Великогорбаська сільська рада	2000-2007 рр.	ні
смт. Головино
Головино
Горбулів	68	ні			ні
Дівочки